Хочу написать о той людской парагвайской мозаике, о которой не всегда можно узнать из общих сведений о стране или побывав в ней проездом.
Например, расскажу немного об украинской диаспоре Парагвая.
Я уже писал в своих блогах и на сайте о визите съемочной группы украинского телеканала Интер в Парагвай (видео можно посмотреть в блоге). Там есть и герой, о котором расскажу сегодня поподробнее.
Парагвайский украинец Алехо.
Это рассказ об интереснейшем человеке, парагвайце, Алехо Романюке.
Для начала приведу статью о нем из украинской газеты «Вечернее Ровно» за 2004 год. Статья – на украинском, но для русскоязычных не так уж трудно поднапрячься, чтобы понять, поскольку - интересно.
Для начала приведу статью о нем из украинской газеты «Вечернее Ровно» за 2004 год. Статья – на украинском, но для русскоязычных не так уж трудно поднапрячься, чтобы понять, поскольку - интересно.
«Поменял парагвайское богатство на 70 гривень пенсии в Украине»
У селі Добрятин, що в Млинівському районі, 65-річний Олексій Христюк-Романюк живе вже два роки. Загалом же в Україні він мешкає десятий рік, відтоді як приїхав сюди у гості на запрошення рідних. Батьки парагвайця — вихідці з Млинівщини, прості селяни. У далеких 40-х роках вони мешкали тут на хуторі Береги.
У селі Добрятин, що в Млинівському районі, 65-річний Олексій Христюк-Романюк живе вже два роки. Загалом же в Україні він мешкає десятий рік, відтоді як приїхав сюди у гості на запрошення рідних. Батьки парагвайця — вихідці з Млинівщини, прості селяни. У далеких 40-х роках вони мешкали тут на хуторі Береги.
Своїх коренів на чужині не забували
Втім, у 1937 році, коли почалася війна, вони, взявши з собою старшого і поки єдиного сина Бенедика, разом з іншими емігрантами з України вирушили до далекого Парагваю. Тридцять один день тривала їхня мандрівка на пароплаві й за цей час вони жодного разу не бачили землі. Коли нарешті ступили на чужу землю, плакали. Дехто навіть хотів повернутися назад. Тільки грошей на повернення не було. Тож довелося будувати життя на чужині. Прибульцям держава не допомагала коштами, давала лише по 20 гектарів лісу, щоб корчували його і засаджували городиною. Саме тут, у далекому Парагваї, й народився Олексій. Зі свого дитинства чоловік пам’ятає чимало екзотичних для нашої уяви моментів: і прихід тигра до їхньої хатини, і напади мавп на плантації кукурудзи, і боротьбу з саранчою. Вдома в українців жили приручені мавпи — вони були як забавка замість кота чи собаки, а апельсинів, персиків на парагвайській землі росло стільки, що дітлахи грали ними у футбол. Втім, неабияка віддаленість від рідної землі та екзотика чужини не посприяли забуттю українцями рідних коренів. Вдома у Романюків-Христюків розмовляли лише українською і навіть вулиці у створених переселенцями поселеннях називались по-рідному — Дубенська, Тарасівка, Волинь. Коли ж слухали українське радіо, пригадує п.Олексій, то душу переповнювали такі сильні почуття, що аж «тіло вкривалося гусячою шкірою».
Втім, у 1937 році, коли почалася війна, вони, взявши з собою старшого і поки єдиного сина Бенедика, разом з іншими емігрантами з України вирушили до далекого Парагваю. Тридцять один день тривала їхня мандрівка на пароплаві й за цей час вони жодного разу не бачили землі. Коли нарешті ступили на чужу землю, плакали. Дехто навіть хотів повернутися назад. Тільки грошей на повернення не було. Тож довелося будувати життя на чужині. Прибульцям держава не допомагала коштами, давала лише по 20 гектарів лісу, щоб корчували його і засаджували городиною. Саме тут, у далекому Парагваї, й народився Олексій. Зі свого дитинства чоловік пам’ятає чимало екзотичних для нашої уяви моментів: і прихід тигра до їхньої хатини, і напади мавп на плантації кукурудзи, і боротьбу з саранчою. Вдома в українців жили приручені мавпи — вони були як забавка замість кота чи собаки, а апельсинів, персиків на парагвайській землі росло стільки, що дітлахи грали ними у футбол. Втім, неабияка віддаленість від рідної землі та екзотика чужини не посприяли забуттю українцями рідних коренів. Вдома у Романюків-Христюків розмовляли лише українською і навіть вулиці у створених переселенцями поселеннях називались по-рідному — Дубенська, Тарасівка, Волинь. Коли ж слухали українське радіо, пригадує п.Олексій, то душу переповнювали такі сильні почуття, що аж «тіло вкривалося гусячою шкірою».
Перший роман в Україні завершився судом
У 1994 році успішний бізнесмен Олексій Христюк-Романюк, який має магазин та власне підприємство — фабрику з виготовлення акумуляторів у Буенос-Айресі, вирішує на запрошення свого двоюрідного брата з Млинівщини приїхати на три місяці в Україну. І ця перша поїздка на Батьківщину своїх предків стає переломним моментом у житті парагвайця українського походження. Тут він знайомиться з розлученою жінкою Лідою і вирішує залишитися в Україні. До Ліди п.Олексій приходить не з порожніми руками: купує трактор, автомобіль, стругальний станок, морозильну камеру, причому, оскільки ще не має українського громадянства, все записує на вподобану жінку. Живе у неї, господарює на землі, якої у Ліди три гектари, порядкує по господарству. Втім, починаються проблеми: син жінки, який до цього працював у Володимирці, повертається додому. Оскільки той не прагне взагалі будь-що робити та ще й влаштовує вдома п’янки зі своїми друзями, п.Олексію це не може подобатися. Тож іноземець вирішує Ліду залишити. Про розподіл придбаних речей з нею домовляються так: автомобіль — Ліді, трактор — Олексію. Втім, Ліда, зметикувавши, що можна забрати ще й трактор, звинувачує Олексія у його крадіжці. Починається судова тяганина, яка не завершилася досі. Втім, незважаючи на таку підступність з боку української жінки, п.Олексій в Україні не розчаровується і не збирається повертатися до Парагваю.
У 1994 році успішний бізнесмен Олексій Христюк-Романюк, який має магазин та власне підприємство — фабрику з виготовлення акумуляторів у Буенос-Айресі, вирішує на запрошення свого двоюрідного брата з Млинівщини приїхати на три місяці в Україну. І ця перша поїздка на Батьківщину своїх предків стає переломним моментом у житті парагвайця українського походження. Тут він знайомиться з розлученою жінкою Лідою і вирішує залишитися в Україні. До Ліди п.Олексій приходить не з порожніми руками: купує трактор, автомобіль, стругальний станок, морозильну камеру, причому, оскільки ще не має українського громадянства, все записує на вподобану жінку. Живе у неї, господарює на землі, якої у Ліди три гектари, порядкує по господарству. Втім, починаються проблеми: син жінки, який до цього працював у Володимирці, повертається додому. Оскільки той не прагне взагалі будь-що робити та ще й влаштовує вдома п’янки зі своїми друзями, п.Олексію це не може подобатися. Тож іноземець вирішує Ліду залишити. Про розподіл придбаних речей з нею домовляються так: автомобіль — Ліді, трактор — Олексію. Втім, Ліда, зметикувавши, що можна забрати ще й трактор, звинувачує Олексія у його крадіжці. Починається судова тяганина, яка не завершилася досі. Втім, незважаючи на таку підступність з боку української жінки, п.Олексій в Україні не розчаровується і не збирається повертатися до Парагваю.
Маму за парагвайця посватав... син
Одного разу побував п.Олексій у свого свояка у Млинові. З сином свояка прийшов у цей час додому товариш Микола. Олексій розговорився з хлопцями, запитав жартома, чи не знають вони якої вдовиці, до котрої можна було б пристати у прийми. Микола відповів: «То приставайте до моєї мами». Олексій почав розпитувати, де ж його мама мешкає, ким працює тощо. Втім, не зразу наважився з нею познайомитися. Врешті, набравшись сміливості, сів на велосипед і поїхав до Добрятина. Першого разу він Жені, так звали маму Миколи, не застав: вона тоді була в церкві. Тому змушений був Олексій їхати до Добрятина вдруге. Нарешті жінку вдалося побачити і вона йому сподобалася.
— Женя, — розповідає п.Олексій, — ледве не зомліла, коли мене побачила. Я пообіцяв їй ще раз приїхати. Потім Микола мені розказував, що вона до нашої зустрічі його розпитувала, чи я, бува, не лисий. Аж тут виявилося, що я — ще й з чубом. Наступного приїзду я поміг жінці вирвати буряки, а потім у неї й залишився назовсім. Женя — дуже добра жінка. За два роки нашого спільного життя ми ні разу не посварилися. А що вже щедра вона, то й не розказати: інколи все родичам пороздає, що й собі не залишиться. Хороші й сини у неї. З обома я чудово знаходжу спільну мову.
Одного разу побував п.Олексій у свого свояка у Млинові. З сином свояка прийшов у цей час додому товариш Микола. Олексій розговорився з хлопцями, запитав жартома, чи не знають вони якої вдовиці, до котрої можна було б пристати у прийми. Микола відповів: «То приставайте до моєї мами». Олексій почав розпитувати, де ж його мама мешкає, ким працює тощо. Втім, не зразу наважився з нею познайомитися. Врешті, набравшись сміливості, сів на велосипед і поїхав до Добрятина. Першого разу він Жені, так звали маму Миколи, не застав: вона тоді була в церкві. Тому змушений був Олексій їхати до Добрятина вдруге. Нарешті жінку вдалося побачити і вона йому сподобалася.
— Женя, — розповідає п.Олексій, — ледве не зомліла, коли мене побачила. Я пообіцяв їй ще раз приїхати. Потім Микола мені розказував, що вона до нашої зустрічі його розпитувала, чи я, бува, не лисий. Аж тут виявилося, що я — ще й з чубом. Наступного приїзду я поміг жінці вирвати буряки, а потім у неї й залишився назовсім. Женя — дуже добра жінка. За два роки нашого спільного життя ми ні разу не посварилися. А що вже щедра вона, то й не розказати: інколи все родичам пороздає, що й собі не залишиться. Хороші й сини у неї. З обома я чудово знаходжу спільну мову.
Тут непогано і з 70 гривнями?
Нині п.Олексій вже має українське громадянство. З прибутків у колишнього бізнесмена лише 70 грн. пенсії. Однак він через це ні краплі не засмучується. Каже: «Гроші виручають людину, але вони — ще не все на світі». Щодо вибору місця проживання, то тут він відбувається приказкою: добре там, де нас нема. Втім, вважає він, в Україні не так і погано. Адже схотів — працюєш на городі, схотів — вишні їси чи відпочиваєш. Маючи ж власне підприємство, ти мусиш щодень пропадати на роботі. Є, на його думку, й багато інших принад у проживанні в Україні. Зокрема, тут не крадуть так, як у Парагваї, і п.Олексія спочатку навіть дуже дивувало, що українці не бояться залишати на шнурку білизну на ніч. Немає тут також грат на вікнах, як у державі, де народився п.Олексій. З іншого боку — в Парагваї краще технічне оснащення: там ніхто не працює на городі кіньми, а мають люди комбайни, трактори. І дороги не те, що в Україні, навіть грунтові — рівні, хоч яйцем качай.
На зиму п.Олексій збирається з’їздити до Парагваю, якщо, звісно, його рідні (два брати та сестра) вишлють йому гроші. Втім, не лише, щоб побачити рідних збирається він за кордон, п.Олексій також хоче владнати питання з розірванням шлюбу, адже в Парагваї у нього залишилася дружина (дітей у п.Олексія нема). Ще має колишній парагваєць там дім. Він планує його продати та купити будинок тут, під Млиновом. Добре було б, каже він, і влаштуватись десь у райцентрі на роботу, щоб платили гривень зі 300.
Нині п.Олексій вже має українське громадянство. З прибутків у колишнього бізнесмена лише 70 грн. пенсії. Однак він через це ні краплі не засмучується. Каже: «Гроші виручають людину, але вони — ще не все на світі». Щодо вибору місця проживання, то тут він відбувається приказкою: добре там, де нас нема. Втім, вважає він, в Україні не так і погано. Адже схотів — працюєш на городі, схотів — вишні їси чи відпочиваєш. Маючи ж власне підприємство, ти мусиш щодень пропадати на роботі. Є, на його думку, й багато інших принад у проживанні в Україні. Зокрема, тут не крадуть так, як у Парагваї, і п.Олексія спочатку навіть дуже дивувало, що українці не бояться залишати на шнурку білизну на ніч. Немає тут також грат на вікнах, як у державі, де народився п.Олексій. З іншого боку — в Парагваї краще технічне оснащення: там ніхто не працює на городі кіньми, а мають люди комбайни, трактори. І дороги не те, що в Україні, навіть грунтові — рівні, хоч яйцем качай.
На зиму п.Олексій збирається з’їздити до Парагваю, якщо, звісно, його рідні (два брати та сестра) вишлють йому гроші. Втім, не лише, щоб побачити рідних збирається він за кордон, п.Олексій також хоче владнати питання з розірванням шлюбу, адже в Парагваї у нього залишилася дружина (дітей у п.Олексія нема). Ще має колишній парагваєць там дім. Він планує його продати та купити будинок тут, під Млиновом. Добре було б, каже він, і влаштуватись десь у райцентрі на роботу, щоб платили гривень зі 300.
Україна мала б бути першою в світі
Оскільки живе п.Олексій у селі, то не цурається сільської роботи. Каже, що йому вона подобається. Адже в його роду всі з діда-прадіда працювали на землі. Втім, він намагається роботу на городі полегшити і, приміром, сам змайстрував спеціальне рало, щоб підгортати буряки чи картоплю, модернізував лопату, загнувши її під прямим кутом до держака, щоб легше було картоплю копати. Його ж городи (а це 2 га землі) нині, мабуть, оброблені чи не найретельніше у селі. Крім цього, і городи, і його двір майже з усіх боків обсаджені мальвами, які колишній парагваєць посадив власноруч.
Односельці вже звикли до п.Олексія і не прибігають на нього дивитися, як раніше. Особливих друзів у чоловіка немає, адже, каже він, йому не до них, бо в селі з ранку до ночі роботи вистачає. Правда, сусідам колишній парагваєць ходить допомагати на городі.
— Шкода лишень, — розмірковує він про сільське життя-буття, — що все так на селі розвалюється. Квітки ніхто не посадить, дорога розбита. Таке враження, що чоловіки лишень шукають, де б з самого ранку випити або в жінки грошей видурити на горілку. Дивно, що всі наші люди тут живуть, українські, — і порядку ніякого нема. А мала б Україна бути першою в світі.
Мирослава ШЕРШЕНЬ.
Оскільки живе п.Олексій у селі, то не цурається сільської роботи. Каже, що йому вона подобається. Адже в його роду всі з діда-прадіда працювали на землі. Втім, він намагається роботу на городі полегшити і, приміром, сам змайстрував спеціальне рало, щоб підгортати буряки чи картоплю, модернізував лопату, загнувши її під прямим кутом до держака, щоб легше було картоплю копати. Його ж городи (а це 2 га землі) нині, мабуть, оброблені чи не найретельніше у селі. Крім цього, і городи, і його двір майже з усіх боків обсаджені мальвами, які колишній парагваєць посадив власноруч.
Односельці вже звикли до п.Олексія і не прибігають на нього дивитися, як раніше. Особливих друзів у чоловіка немає, адже, каже він, йому не до них, бо в селі з ранку до ночі роботи вистачає. Правда, сусідам колишній парагваєць ходить допомагати на городі.
— Шкода лишень, — розмірковує він про сільське життя-буття, — що все так на селі розвалюється. Квітки ніхто не посадить, дорога розбита. Таке враження, що чоловіки лишень шукають, де б з самого ранку випити або в жінки грошей видурити на горілку. Дивно, що всі наші люди тут живуть, українські, — і порядку ніякого нема. А мала б Україна бути першою в світі.
Мирослава ШЕРШЕНЬ.
Пан Алехо (Алексей Максимович) в Украине на огороде, лично им украшенном цветами.
Такого интересного человека довелось встретить на жизненном пути и подружиться.
Прошли годы и Алехо живет уже снова в Парагвае. Ехал проведать родню и остался. А теперь скучает по Украине, по украинским песням, по зимам и мечтает съездить еще раз повидаться. Разговаривает каждую неделю с сестрой и с пани Женей в Украине по телефону, да и наши все разговоры тоже начинает с вопросов: «Какие там новости из Украины?»
Прошли годы и Алехо живет уже снова в Парагвае. Ехал проведать родню и остался. А теперь скучает по Украине, по украинским песням, по зимам и мечтает съездить еще раз повидаться. Разговаривает каждую неделю с сестрой и с пани Женей в Украине по телефону, да и наши все разговоры тоже начинает с вопросов: «Какие там новости из Украины?»
А вот еще штришок… В парагвайских газетах, во время празднования 200-летия Независимости Парагвая публиковалось много материалов о парагвайцах. В том числе, вести о праздновании публиковались из разных стран мира, где есть парагвайская диаспора.
В фоторепортаже о праздновании в североамериканской Флориде, есть фотографии с концерта, на котором играли "выдающиеся пианисты, гордость нации" (цитата из газеты!) Даниэль и Нанси Лужко.
В фоторепортаже о праздновании в североамериканской Флориде, есть фотографии с концерта, на котором играли "выдающиеся пианисты, гордость нации" (цитата из газеты!) Даниэль и Нанси Лужко.
Ну, вы сами поняли, какие национальные корни у этих парагвайцев.
Евреи в Парагвае
Прочитал интересную статью в блоге жителя Аргентины под ником "paraguay" на портале Newsland. Статья, на мой взгляд, интересная из-за своей информативности по освещаемому вопросу, а кроме того полезна любому, кто хочет познать столь загадочный для многих Парагвай и его национальную мозаику.
Привожу статью почти полностью.
"...История такова.В 1811 году после провозглашения независимости президент Парагвая пригласил в страну инженеров-евреев из Австрии. Один из них, Ф. Виннер де Моргенштерн, в 1847 году возглавил парагвайский флот. В 1863 - 1870 годах он участвовал в войнах с Аргентиной, Бразилией и Уругваем. Парагвай до сих пор ощущает последствия той войны. В ней погибли три четверти населения страны, почти все мужчины, страна потеряла тогда свыше 150 тысяч квадратных километров территории и границу с Уругваем.
В 1870 - 1880 гг. в стране проживали 20 евреев-выходцев из Франции. В 1904 - 1905 гг. в Парагвай приехали ашкеназы из России и Польши, а в 1908 году - сефарды из Эрец Исраэль, которые привезли с собой свиток Торы из Иерусалима, после чего в Парагвае собрался первый миньян (молитвенный кворум - не менее 10 молящихся мужчин-евреев).
В период с 1910 по 1920 гг. в Парагвай переехали несколько сотен евреев из стран Восточной Европы, Греции и Турции. В 1917 году еврейское население Парагвая насчитывало около 600 человек. Почти все евреи начала ХХ века занимались торговлей и ремеслами. Попытка создать еврейское сельскохозяйственное поселение окончилась неудачей.
В 1913 году возникла сефардская община «Темпло исраэлита латино», в 1916 году ею была создана хевра-кадиша (похоронное бюро общины) и куплен участок земли для еврейского кладбища.
В 1915 - 1916 годах группа евреев, живших в столице страны, - Асунсьоне, основала культурное общество и женскую организацию.
В 1920 году прибывшими евреями из России и Польши была создана Ассоциация евреев Парагвая и образовалась ашкеназская община «Сосьедад уньон эбраика». В 1924 году там же открылся молодежный центр имени М. Нордау, в 1925 г. - Талмуд-Тора (религиозная школа).
В 1933 - 1939 гг. в Парагвай прибыли около десяти тысяч (по другим данным - 15 - 20 тысяч) евреев-беженцев из Германии, Австрии и Чехословакии. Однако беженцам вскоре пришлось покинуть Парагвай из-за того, что конце 1930-х годов в стране резко усилились антисемитские настроения, инспирированные германскими эмиссарами и русской черносотенной эмиграцией. Под их влиянием правительство в 1938 году выслало из Парагвая 17 еврейских семей, а в 1939 году запретило иммиграцию евреев. Почти все они вскоре покинули страну, а оставшиеся к 1941 году 1200 человек основали синагогу и еврейский общественный центр.
Запрет на въезд евреев был снят в середине 1940-х гг., после чего в страну переселилась группа европейских евреев, переживших Катастрофу, в том числе из шанхайского гетто. Они образовали общину «Уньон де исраэлитас про сокорро мутуо», впоследствии слившуюся с «Уньон эбраика».
В послевоенный период экономическое положение евреев Парагвая существенно упрочилось, многие из них стали крупными промышленниками и коммерсантами. Генерал А. Стресснер, правивший страной в 1954 - 1989 гг., в целом лояльно относился к евреям, однако в последние годы его пребывания у власти в Парагвае резко усилилась антисемитская пропаганда с призывами к бойкоту всего еврейского. Это вызвало решительный протест со стороны еврейских организаций.
Еврейское население Парагвая сконцентрировано в городах Асунсьоне, Консепьсоне и Вильярике. Имеются ортодоксальные ашкеназские, сефардские и немецко-реформистские синагоги. Работают две еврейские школы и детские сады. Несмотря на то, что евреи страны принадлежат к различным течениям иудаизма, они объединены в общину - отделение Всемирного еврейского конгресса. Сионистское движение охватывает молодежные организации, ВИЦО, Магбит, «Друзья иерусалимского еврейского университета».
В 1980-х годах началась эмиграция еврейской молодежи в Аргентину и Бразилию. Но совершенно прекратилась в конце 1990-х - начале 2000-х годов из-за тяжелого экономического и политического кризисов в Аргентине. В конце ХХ - начале XXI века в Парагвае наблюдается увеличение числа смешанных браков. Но в таких семьях большинство детей получают еврейское воспитание. В Асунсьоне функционируют три синагоги: ашкеназская, сефардская и движения ХАБАД. 71 % еврейских детей учатся в еврейской средней школе «Эстадо де Исраэль». В Асунсьоне находится Еврейский музей Парагвая. В стране действует сионистская организация. Все еврейские общины и организации страны входят в Еврейский представительный совет Парагвая.
Проявления антисемитизма в современном Парагвае довольно редки. Но в июне 2000 г. распространялись неонацистские памфлеты в Американском университете в Асунсьоне. Преподаватель университета, принимавший участие в распространении памфлетов, был уволен.
По официальным данным на 1990 год в Парагвае проживали 900 евреев, в 2000 году - 1000. По сведению раввина из Ла-Паса Леви Фейгельштока в начале 2010 года в стране насчитывалась примерно тысяча евреев.
Представитель Парагвая в ООН голосовал в 1947 году за резолюцию о разделе Палестины. Вскоре после провозглашения независимости Израиля Парагвай установил с ним дипломатические отношения. Посольство Израиля в Парагвае было открыто в 1968 г. Отношения между двумя странами неизменно дружественные. Парагвай признаёт Иерусалим единой и неделимой столицей Израиля.
Конечно же, еврейская диаспора Парагвая ничтожно мала, по сравнению с еврейской общиной Аргентины. Более того, в последнее время наблюдается тенденция возврата из Израиля семей, уехавших ранее на ПМЖ. Интересно прочесть комментарии на этот счёт израильских друзей."
http://newsland.ru/Blog/View/user/91436/id/81940/
Привожу статью почти полностью.
"...История такова.В 1811 году после провозглашения независимости президент Парагвая пригласил в страну инженеров-евреев из Австрии. Один из них, Ф. Виннер де Моргенштерн, в 1847 году возглавил парагвайский флот. В 1863 - 1870 годах он участвовал в войнах с Аргентиной, Бразилией и Уругваем. Парагвай до сих пор ощущает последствия той войны. В ней погибли три четверти населения страны, почти все мужчины, страна потеряла тогда свыше 150 тысяч квадратных километров территории и границу с Уругваем.
В 1870 - 1880 гг. в стране проживали 20 евреев-выходцев из Франции. В 1904 - 1905 гг. в Парагвай приехали ашкеназы из России и Польши, а в 1908 году - сефарды из Эрец Исраэль, которые привезли с собой свиток Торы из Иерусалима, после чего в Парагвае собрался первый миньян (молитвенный кворум - не менее 10 молящихся мужчин-евреев).
В период с 1910 по 1920 гг. в Парагвай переехали несколько сотен евреев из стран Восточной Европы, Греции и Турции. В 1917 году еврейское население Парагвая насчитывало около 600 человек. Почти все евреи начала ХХ века занимались торговлей и ремеслами. Попытка создать еврейское сельскохозяйственное поселение окончилась неудачей.
В 1913 году возникла сефардская община «Темпло исраэлита латино», в 1916 году ею была создана хевра-кадиша (похоронное бюро общины) и куплен участок земли для еврейского кладбища.
В 1915 - 1916 годах группа евреев, живших в столице страны, - Асунсьоне, основала культурное общество и женскую организацию.
В 1920 году прибывшими евреями из России и Польши была создана Ассоциация евреев Парагвая и образовалась ашкеназская община «Сосьедад уньон эбраика». В 1924 году там же открылся молодежный центр имени М. Нордау, в 1925 г. - Талмуд-Тора (религиозная школа).
В 1933 - 1939 гг. в Парагвай прибыли около десяти тысяч (по другим данным - 15 - 20 тысяч) евреев-беженцев из Германии, Австрии и Чехословакии. Однако беженцам вскоре пришлось покинуть Парагвай из-за того, что конце 1930-х годов в стране резко усилились антисемитские настроения, инспирированные германскими эмиссарами и русской черносотенной эмиграцией. Под их влиянием правительство в 1938 году выслало из Парагвая 17 еврейских семей, а в 1939 году запретило иммиграцию евреев. Почти все они вскоре покинули страну, а оставшиеся к 1941 году 1200 человек основали синагогу и еврейский общественный центр.
Запрет на въезд евреев был снят в середине 1940-х гг., после чего в страну переселилась группа европейских евреев, переживших Катастрофу, в том числе из шанхайского гетто. Они образовали общину «Уньон де исраэлитас про сокорро мутуо», впоследствии слившуюся с «Уньон эбраика».
В послевоенный период экономическое положение евреев Парагвая существенно упрочилось, многие из них стали крупными промышленниками и коммерсантами. Генерал А. Стресснер, правивший страной в 1954 - 1989 гг., в целом лояльно относился к евреям, однако в последние годы его пребывания у власти в Парагвае резко усилилась антисемитская пропаганда с призывами к бойкоту всего еврейского. Это вызвало решительный протест со стороны еврейских организаций.
Еврейское население Парагвая сконцентрировано в городах Асунсьоне, Консепьсоне и Вильярике. Имеются ортодоксальные ашкеназские, сефардские и немецко-реформистские синагоги. Работают две еврейские школы и детские сады. Несмотря на то, что евреи страны принадлежат к различным течениям иудаизма, они объединены в общину - отделение Всемирного еврейского конгресса. Сионистское движение охватывает молодежные организации, ВИЦО, Магбит, «Друзья иерусалимского еврейского университета».
В 1980-х годах началась эмиграция еврейской молодежи в Аргентину и Бразилию. Но совершенно прекратилась в конце 1990-х - начале 2000-х годов из-за тяжелого экономического и политического кризисов в Аргентине. В конце ХХ - начале XXI века в Парагвае наблюдается увеличение числа смешанных браков. Но в таких семьях большинство детей получают еврейское воспитание. В Асунсьоне функционируют три синагоги: ашкеназская, сефардская и движения ХАБАД. 71 % еврейских детей учатся в еврейской средней школе «Эстадо де Исраэль». В Асунсьоне находится Еврейский музей Парагвая. В стране действует сионистская организация. Все еврейские общины и организации страны входят в Еврейский представительный совет Парагвая.
Проявления антисемитизма в современном Парагвае довольно редки. Но в июне 2000 г. распространялись неонацистские памфлеты в Американском университете в Асунсьоне. Преподаватель университета, принимавший участие в распространении памфлетов, был уволен.
По официальным данным на 1990 год в Парагвае проживали 900 евреев, в 2000 году - 1000. По сведению раввина из Ла-Паса Леви Фейгельштока в начале 2010 года в стране насчитывалась примерно тысяча евреев.
Представитель Парагвая в ООН голосовал в 1947 году за резолюцию о разделе Палестины. Вскоре после провозглашения независимости Израиля Парагвай установил с ним дипломатические отношения. Посольство Израиля в Парагвае было открыто в 1968 г. Отношения между двумя странами неизменно дружественные. Парагвай признаёт Иерусалим единой и неделимой столицей Израиля.
Конечно же, еврейская диаспора Парагвая ничтожно мала, по сравнению с еврейской общиной Аргентины. Более того, в последнее время наблюдается тенденция возврата из Израиля семей, уехавших ранее на ПМЖ. Интересно прочесть комментарии на этот счёт израильских друзей."
http://newsland.ru/Blog/View/user/91436/id/81940/
Мусульманство в Парагвае
В стране, в которой по официальной статистике 90% населения являются католиками, хватает места и для других религий. Замечу, кстати, что на мой взгляд, официальная статистика или безнадежно отстает от жизни, или сознательно лукавит, поскольку католиков явно меньший процент и все больше видны протестанты (меннониты, мормоны), а то и Свидетели Иеговы. Просто страна – традиционно католическая и многие – «по традиции католики» являются «католиками на пару раз в году», как и их православные братья в России.
Итак, об исламе. Первые приверженцы этой религии появились на континенте еще в давние времена скорее всего из Африки и расселились в основном в Бразилии, Аргентине, Чили, Колумбии и странах Карибского бассейна. Парагвай открыл для них свои двери только после 1900 года.
Согласно данным Исламской организации Латинской Америки, в Южной Америке проживает сейчас около 6 млн. мусульман из который 1,5 млн. – в Бразилии, около 700 тыс. – в Аргентине. В Парагвае проживает около 15 тысяч мусульман, что подтверждено руководителем организации Исламский Благотворительный Культурный Центр в Асунсьоне сеньором Ахмедом Махмудом Рахалом.
Самая большая мечеть в Южной Америке расположена в районе «Трех границ» в бразильском городе Фоз ду Игуасу (напротив парагвайского Сьюдад дель Эсте). Тамошняя мусульманская община насчитывает 25 тысяч человек.
Первоначально в Парагвае стали селиться ливанцы, сирийцы и египтяне, а потом добавились палестинцы, пакистанцы, выходцы из Индии, Индонезии и Бангладеш. (Есть в Асунсьоне два брата палестинца, владельцы ресторанчика-фастфуда с вечерним исполнением танцев живота парагвайками; один из братьев учился в России и сносно говорит по-русски.)
Представители мусульман говорят, что чувствуют себя в стране очень комфортно, что здесь «очень тихо» и для исповедования их религии нет препятствий.
Около 500 мусульман посещают мечеть на улице Итурбе в Асунсьоне. В мечети происходит пять ежедневных богослужений. При мечети действуют курсы арабского языка для детей и взрослых, которые ведут наемные профессора и преподаватели из Египта. Есть много мусульман в Сьюдад дель Эсте и Энкарнасьоне. В провинции Итапуа (центр – Энкарнасьон) также открыта мечеть – четвертая в стране.
В провинции Альта Парана (Сьюдад дель Эсте) мусульмане преобладают в «делах» с торговлей электроникой, компьютерами, высокотехнологичными изделиями.
В 2009 году в Асунсьоне заложен первый камень в фундамент Мусульманского Культурного Центра который планируется ввести в эксплуатацию в 2013 году. Здесь, на площади 7000 квадратных метров, будут мечеть, библиотека, учебные заведения с преподаванием на арабском, испанском и английском языках, жилой дом, спортзал и подземный паркинг на 100 автомобилей (на фото). Расположен МКЦ на улице Медиков Чако, 2424. Строительство его стало возможным за счет средств Межамериканского банка развития и частных пожертвований из Саудовской Аравии.
Итак, об исламе. Первые приверженцы этой религии появились на континенте еще в давние времена скорее всего из Африки и расселились в основном в Бразилии, Аргентине, Чили, Колумбии и странах Карибского бассейна. Парагвай открыл для них свои двери только после 1900 года.
Согласно данным Исламской организации Латинской Америки, в Южной Америке проживает сейчас около 6 млн. мусульман из который 1,5 млн. – в Бразилии, около 700 тыс. – в Аргентине. В Парагвае проживает около 15 тысяч мусульман, что подтверждено руководителем организации Исламский Благотворительный Культурный Центр в Асунсьоне сеньором Ахмедом Махмудом Рахалом.
Самая большая мечеть в Южной Америке расположена в районе «Трех границ» в бразильском городе Фоз ду Игуасу (напротив парагвайского Сьюдад дель Эсте). Тамошняя мусульманская община насчитывает 25 тысяч человек.
Первоначально в Парагвае стали селиться ливанцы, сирийцы и египтяне, а потом добавились палестинцы, пакистанцы, выходцы из Индии, Индонезии и Бангладеш. (Есть в Асунсьоне два брата палестинца, владельцы ресторанчика-фастфуда с вечерним исполнением танцев живота парагвайками; один из братьев учился в России и сносно говорит по-русски.)
Представители мусульман говорят, что чувствуют себя в стране очень комфортно, что здесь «очень тихо» и для исповедования их религии нет препятствий.
Около 500 мусульман посещают мечеть на улице Итурбе в Асунсьоне. В мечети происходит пять ежедневных богослужений. При мечети действуют курсы арабского языка для детей и взрослых, которые ведут наемные профессора и преподаватели из Египта. Есть много мусульман в Сьюдад дель Эсте и Энкарнасьоне. В провинции Итапуа (центр – Энкарнасьон) также открыта мечеть – четвертая в стране.
В провинции Альта Парана (Сьюдад дель Эсте) мусульмане преобладают в «делах» с торговлей электроникой, компьютерами, высокотехнологичными изделиями.
В 2009 году в Асунсьоне заложен первый камень в фундамент Мусульманского Культурного Центра который планируется ввести в эксплуатацию в 2013 году. Здесь, на площади 7000 квадратных метров, будут мечеть, библиотека, учебные заведения с преподаванием на арабском, испанском и английском языках, жилой дом, спортзал и подземный паркинг на 100 автомобилей (на фото). Расположен МКЦ на улице Медиков Чако, 2424. Строительство его стало возможным за счет средств Межамериканского банка развития и частных пожертвований из Саудовской Аравии.
Японцы в Парагвае
Упоминание о поселенцах-японцах в Парагвае можно прочитать еще в книге М. Каратеева «По следам конквистадоров». Там рассказывается, как, в отличие от кампании русского генерала Беляева по заселению Парагвая русскими, организованной «на авось», подходили к делу японцы. Первоначально они высылали для подбора мест под японские сельхозколонии группу исследователей, включающую в себя обязательно агронома и на основании собранных данных принимали решения о возможном численном составе колонии и ее сельхозспециализации.
Сегодня, я приведу пример японского сельхозкооператива в провинции ПарагуарИ – в поселке Ла Кольмена. Первые японцы здесь появились около 75 лет назад. Сегодня японский кооператив, озглавляемый Коичи Ямомото специализируется на выращивании винограда сортов розовый, белый и мускат. Средняя урожайность винограда 12000 кг на гектар, однако мускат в этом году дал 22000 кг на гектар.
Продажа «японского» винограда только в Асунсьоне дает работу почти 100 парагвайцам.
Немає коментарів:
Дописати коментар
Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.