Несмотря на то, что русские и украинцы в Парагвае часто не разделяют себя по по национальному признаку или по нынешней принадлежности своей исторической родины к независимому государству, возникшему на руинах империи, общие различия диаспор все же есть и заметны.
Поэтому, рассказав немного о «белых русских», среди которых, кстати, значительная часть есть выходцами из нынешних украинских южных областей или Новороссии, я очень хочу рассказать о парагвайских украинцах.
Среди тех, кто ныне позиционирует себя и своих предков парагвайскими украинцами, практически нет потомков инженеров, офицеров, врачей – интеллигенции, приехавшей в Парагвай из царской России. Украинцы – это потомки бедных, часто неграмотных крестьян, которые решились на переезд из-за сокровенной мечты каждого украинца о собственной земле. Люди семьями из трех поколений, с малыми детьми и примитивными сельхозинструментами (везли с собой плуги!), не видевшие в своей жизни не то, что моря – железной дороги, уехали на край земли и начали обживаться.
Естественно, никто из них не попал на государственную службу, не стал генералом, не стал министром… Они «вцепились» в землю и стали работать. Им нельзя было рассчитывать на помощь родственников, друзей из Европы; у них не было сбережений. Им нужно было выживать. Они не знали никаких языков и не имели сельскохозяйственного образования: весь свой крестьянский опыт нужно было переделывать под новые условия, путем своих собственных проб и ошибок. А в сельском хозяйстве – не то, что на производстве брак дать: сразу не переделать, даже если силы есть – сезона нужно ждать…
К сожалению, у меня нет данных по Парагваю, но есть ценная книжка «Ридна школа в Бразылийи» (Родная школа в Бразилии), изданная в 1960 году в Бразилии тамошними священниками-украинцами. Украинские диаспоры Бразилии и Парагвая в чем-то во многом походят и поэтому ссылка на эту книгу уместна. Так вот: почти в каждом своем поселении, а это отвоеванный большими трудами у тропической сельвы участок, украинцы стремились построить свою, украинскую, общественную школу и свою церковь. В книжке приводится список на пяти страницах мелким шрифтом населенных пунктов в Бразилии, где существовали украинские школы.
Так может быть сегодняшнее отличие русской и украинской диаспор состоит именно в том, что украинцы сохранили в семьях украинский язык и культуру, украинские религиозные традиции? Причем, это не помешало украинцам вырастить из своих детей не малограмотных крестьян, а современных парагвайских, адвокатов, врачей, бизнесменов…
В Парагвае есть памятник Т.Г. Шевченко («наибольшему украинскому поэту и пророку»), а вот Пушкину – нет…
Вы только посмотрите. Оказывается, почетный консул России в Парагвае Игорь Анатольевич Флейшер Шевелев - единственный из почетных консулов России в Латинской Америке из этнических русских! Почему?
В это же время посмотрите список украинских почетных консулов, где сплошь и рядом этнические украинцы, разбросанные судьбой по всему миру. В том же Парагвае – это Андрес Тросюк – миллионер, адвокат, бизнесмен - сын малограмотных крестьян, переехавших в Парагвай за землей.
Жаль, что ввиду своей малограмотности, украинцы не оставили много документальных следов в истории Парагвая. Нет и улиц, названных в их честь. Есть, однако, «сельскохозяйственная слава» страны, создать которую, помогли именно украинцы - о чем помнят сами парагвайцы. Кстати, парагвайцы сами считают, что украинцев в Парагвае больше, чем русских, хотя точно также, как они не знают, что капитан Блинофф – русский, не знают и что торговая марка «Тросюк» - фамилия украинцев-владельцев…
Я не могу дать хотя бы малый список украинских фамилий в истории Парагвая, как сделал это с русскими, хотя достаточно поехать в провинцию Итапуа, в «Энкарнасьонщину» и просто вертеть головой на улице, читая вывески – фамилий много.
Я нашел довольно объективный, хоть и немного устаревший реферат на тему «Украинцы в Парагвае». Привожу его на украинском языке оригинала в дань уважения к украинской диаспоре в Парагвае.
Українські поселення в Парагваї
З 1880 по 1914 рік сотні тисяч українців емігрували до Канади та Сполучених Штатів із східних територій Австро-Угорської імперії. У цей же час десятки тисяч оселялися у Бразилії та Аргентині, а деякі - на території сусідньої південноамериканської Республіки Парагвай. У міжвоєнний період тут також селилися тисячі українців.
Найвідомішим з українських емігрантів, що оселилися на території цієї майже повністю сухопутної країни до 1914 р., був Омелян Ілля Падухак. Він народився 1885 р. в селі Рогатин, що на Галичині. У 1904 р., втікаючи від переслідувань, спочатку переїхав до Німеччини, потім - до Південної Америки, зупинявся ще в деяких інших країнах, до Парагваю прибув у 1910 р. Працював звичайним робітником, клав рейки для потягів, пізніше став власником ферми, де скотарство та лісопромисловість були основними видами діяльності. У 1923 р. одружився на француженці і через деякий час переїхав з дружиною до столиці Парагваю - міста Асунсьйон. Пізніше він відіграє важливу роль в організації життя українців, допомагає заснувати товариство "Просвіта" (1937), що процвітає в Парагваї і сьогодні, та Український комітет допомоги жертвам війни, завданням якого було опікуватись переселеними до Парагваю українцями, звільненими з таборів Європи та Азії .
Аусенсіо (Оксентій) Семенюк пише, що в 1920 р. декілька українських сімей, які спочатку проживали в Аргентині, нелегально перетнули кордон й оселилися в південній області Парагваю Ітапуа. Одними з перших були Іван та Явдоха Суркан, які разом з 3-ма дітьми залишили в 1922 р. Аргентину (провінція Місіонес), куди емігрували в 1897 з Галичини (Австро-Угорська імперія), і поселилися в Уру Сапукай (зараз Колонія Карлос А. Лопес). Родом вони з села Товмач (Галичина). За декілька років інші 4 українські сім'ї переїхали з Аргентини - Денис Косар з сестрою, Антін Бурідій, Онуфрій Голянський і Петро Рудик. Всі вони родом із села Блудів, що на Волині. Цей регіон до 1917 р. входив до Російської імперії, але після підписання Ризької угоди західна частина його відійшла до Польщі, а східна - до СРСР. Українські жителі Волині в більшій своїй частині були православними, а українці Галичини - греко-католиками.
Ще більше емігрантів переселилося з Аргентини у 1925 - 26 рр. Наприклад, Антон Прендеський, житель колонії Nueva Ucrania (Нова Україна). Його батьки переїхали з Аргентини до Парагваю у 1926 р. разом з Дацюками та Шоманськими й оселилися поблизу Капітан Міранди (Capitan Miranda), що на той час була лісистою зоною. Батькам Прендеського, родом з Демидівки (Волинь), сказали, що в Буенос-Айресі роботи немає, і порадили спробувати щастя в Парагваї. Ці перші емігранти і склали основне ядро майбутньої колонії Nueva Volyn (Нова Волинь). З 1920 р. в українській пресі за межами Парагваю починають з'являтися статті, в яких говориться про початок організованого життя. Наприклад, у 1928 р. тижневик "Тризуб" (Париж) пише: "Перша українська колонія в Парагваї вже має новини. Почалося будівництво церкви та школи. Є тут і священик - Тихон Гнатюк. Існує і хор, що співає не лише духовні пісні, але й звичайні - мирські. Засновано товариство у справах колонізації в Парагваї та Аргентині (адреса: Snr.Paladio Halaychuk, Villa Еncarnacion, Col.Uru Sapucay, R.Paraguay)".
Більшість українців емігрувало до Парагваю у 2-й половині 30-х років. Відповідно до польської статистики, яка була складена за вірою емігрантів, а не за національністю, 8800 православних і 900 греко-католиків залишили Польщу та переїхали до Парагваю у період з 1927 по 1938 рр. За деякими даними, в цей період приблизно 12 тисяч чоловік емігрувало з Польщі до Парагваю, і 90% з них були українцями. За цими даними, більшість українських емігрантів переїхали до Парагваю з Волині та Полісся, і ця група переважала їх співвітчизників греко-католицького сповідання в південно-американській республіці у відношенні 9 до 1. Парагвай тоді став винятком щодо українських поселень у Західній Європі до Другої світової війни, бо більшість емігрантів тут були не греко-католицького, а православного віросповідання. Трохи українців прибуло з Чехословаччини (Прикарпатська Русь) і Румунії (Буковина і Бессарабія). Наприклад, у румунській статистичній книзі Anuarul Statistic al Romaniei ("Щорічна статистика румунів") говориться, що лише 36 українців від'їхало до Парагваю 1937 року і 25 - наступного. Кількість українців, що прибули з Української РСР, була, можливо, й меншою, але вони були впливовішими в суспільстві. Так, Яків Лавриченко в статті про життя українців у Парагваї, вперше опублікованій у 1937 р., пише, що товариство "Просвіта" очолювали: Іван Мартинюк з Києва - президент, Олександр Бачун з Харківської області - скарбничий (обидва із Східної України) і п.Кушлій з Галичини - секретар. Відомий звіт Івана Мартинюка про поселення кубанських козаків - нащадків українських запорізьких козаків, які, починаючи з 1792 р., розселялися на території, що зараз є частиною Краснодарського краю (Росія) - район Сандова.
Деяка кількість українців оселилася після 1945 р. Міжнародна організація біженців зареєструвала 146 українців, що прибули до Парагваю з липня 1947 р. по грудень 1951 р. Це була частина, яку намагався привернути парагвайський уряд : 7 червня 1946 р. в газеті El Paraguayo (Ель Парагвайо) було опубліковано інформацію про те, що парагвайський уряд хоче допомогти сотням тисяч українських біженців переселитися до Парагваю, а особливо фермерам. З певних причин цей проект так ніколи і не було реалізовано. Навіть невелика група, що прибула після Другої світової війни, писав Ів. Литвинович у статті, опублікованій 1966р., не мала наміру залишатися в Парагваї надовго, а збиралася реемігрувати до Аргентини чи Сполучених Штатів.
У цілому 11 тисяч українців могли емігрувати в Парагвай до 1950 р. Крім того, з часом багато поселенців та їх нащадків перетинали кордон з Аргентиною іноді нелегально, і після цього українська община в Парагваї скоротилася до 5 - 8 тисяч у 1994 р.
Розселення
Українці розселялися виключно на території Ітапуа - регіону, розташованого на кордоні з Аргентиною, поблизу міста Енкарнасіон, яке відділяє від сусідньої провінції Місіонес річка Парана. Після прибуття українці називали свої колонії на кшталт: Нова Волинь, Нова Україна, Богданівка і Тарасівка. Але поскільки місцеві закони виключають іноземні назви, то їх було перейменовано. Колонія, названа Nueva Ucrania (Нова Україна), існує й сьогодні, поблизу Капітан Міранди.
Neuva Volyn, або Нова Волинь, була однією з перших українських колоній, заснованих православними. Точних даних про те, чому так було названо колонію, немає, але в 1930 р. в листі з міста Бока Пікада (яке, як було сказано, знаходиться недалеко від Енкарнасіона) повідомлялося про бажання поселенців саме так назвати своє поселення. Описано, що поселенці "будують чудові будинки" з мальовничими садами, та про візити православного священика преподобного Тихона Гнатюка, який "є нашим духовним наставником", "підняв освітній рівень" і заохотив поселенців створити товариство "Просвіта". До 1933 р. колонія Neuva Volyn (Нова Волинь) вже існувала, що описав Гнатюк. У статті, опублікованій 1935 р. у британському журналі The Nineteenth Century and After, Малколм Бур пише, що 60 українських сімей у Новій Волині, що розташована за 60 км від Енкарнасіона, "щасливо живуть в маленьких будинках малоросійського (українського) типу". Він відзначає, що половина з них "придбали земельні ділянки по 50 або 60 песо за гектар, платять 20% депозиту готівкою і баланс на легких умовах". Інша половина, додає Бур, орендує землю, в той час як деякі "змогли купити маленькі ділянки 15 - 20 акрів з садибами за ціною від 1200 до 1800 аргентинських песо".
Бур визначив, що, набуваючи досвіду, сім'ї могли очищувати 5,6 акрів незайманих, лісистих територій за рік. Дерева вирубували влітку, а потім за декілька тижнів, коли стовбури висихали, їх спалювали. Очищена земля обгороджувалась, і починався процес культивації. Основними культурами були: кукурудза, маніока, картопля, тютюн, бавовна, апельсини, банани та рис, згодом було засіяно озиму пшеницю. Вирощувалася також свійська птиця. Ів. Литвинович, який прибув до Парагваю в 1939 р., писав, що через велику кількість фруктів їх важко продати, оскільки вони не користуються попитом, особливо це стосується апельсинів.
Релігія
Преподобний Гнатюк, який прибув до Аргентини у 1908 р. з метою служити Українській Православній Церкві в Місіоні, з 1925 р. відвідував поселенців уздовж річки в Парагваї . Після його смерті (1943 р.) настав період невизначеності, аж поки преподобний Горленко, біженець післявоєнного часу, не прибув до Парагваю, переїжджаючи до Філіппін. У 1949 р. Іван Вислотський в українській католицькій газеті "Америка" (Філадельфія) пише, що недолік пастирської опіки з боку Української Православної та Католицької Церкви пояснюється зростанням кількості протестантських сект та прорадянських настроїв. Він інформує читачів, що "5000 українських православних та католицьких сімей" протягом 20 років "залишаються без духовного наставництва". За цей період, відзначає він, "лише 6 разів українські католицькі священики приїздили з Бразилії" і, за його даними, - жодного православного священика "немає тут і зараз". В результаті, як він стверджує, розвивалися секти і "совєтофілізм", які охопили приблизно 80% українців у Парагваї. І хоча Вислотський, можливо, й перебільшив з підрахунками, вони чітко передавали думки людей та урядових осіб. "Уряд бачить (ці настрої), і одна високоповажна посадова особа з міністерства привернула мою увагу до такого сумного для нас факту запитанням : "А де наші пастори та інтелігенція?".
Прорадянські рухи, які мали найбільше прихильників у Домінго Бадо (де було сформовано Українсько-білоруський читальний клуб) і Кармен дель Парана (де діяв Українсько-білоруський комітет допомоги Батьківщині), що існували під час Другої світової війни, занепали в наступне десятиліття завдяки і урядовим репресіям, і переселенням до СРСР в середині 1950-х років як відповідь на проведену Кремлем кампанію "Повернення на батьківщину". Про радянофільські настрої в суспільстві А.Кущинський писав у 1962р.: "Наші поселенці розділилися на 2 групи: незалежні українці, які складали меншість, та комуністи-москвофіли і росіяни, що, на жаль, складали більшість". Він додає, що "в цей час радянська пропаганда про "повернення на батьківщину" була широко розповсюджена, в той час як інші, відзначає він, були вражені впливом російського православ'я, особливо в районі поблизу Енкарнасіона. "Більшість членів нашого суспільства схилялися до комунізму", - писав Кущинський, - "були ті, хто називав себе "росіянами", і "їх організації знаходилися в центрі нелегальних "слов'янських та прогресивних асоціацій" і Російської Православної Церкви.
На урядові переслідування натякається у прорадянському періодичному виданні Ukrainian Canadian ("Українці Канади"), де у 1955 р. було надруковано лист Канадського Слов'янського Комітету, який протестував проти переслідувань слов'ян у Парагваї. Лист адресовано Альфредо Строеснеру - президенту та диктатору Парагваю 1954 - 89рр.: "Канадійці вражені та стривожені нещодавніми арештами та брутальним ставленням до 13 осіб слов'янського походження в м. Альпера, поблизу Енкарнасіона, в вашій країні, за те, що вони читали газети, журнали та проводили культурну діяльність їх рідною мовою. І навіть більше шоковані та розлючені тим, що після цих подій невинних людей, які вийшли протестувати проти цього, було розстріляно та поранено поліцією Альпери, ще й на додачу 300 осіб заарештовано. Ми просимо вас негайно втрутитись та звільнити всіх заарештованих і дозволити слов'янам, що проживають у вашій країні, проводити культурну діяльність мовою, яку вони самі оберуть, без подальших переслідувань".
У 50-і роки почався прогрес Української Автокефальної Церкви в Парагваї, після того як преподобний Горленко, біженець з Китаю, став її священиком. З середини 60-х років 3 інші священики почали працювати тут, а в 1998 р. з'являється перший священик, народжений у Парагваї, преподобний Пабло Ліснічук. З 70-х років українці заснували майже 12 православних та католицьких каплиць. У 1976 р. двоє бразильських учених писали в Revista de historia (історичному журналі Сан-Павло) про церкви у візантійському стилі, побачені під час візиту до Парагваю. В цей час проходив Тиждень українського мистецтва та культури в Енкарнасіоні, що збігався зі святкуванням 50-ї річниці українських поселень у Парагваї. У громадському парку було урочисто відкрито погруддя українському поету Тарасу Шевченку. Бразильські дослідники нарахували 11 церков, 7 клубів і шкіл, підтримуваних українською общиною в Парагваї.
У 1999 р. Українська Автокефальна Православна Церква мала вже 7 парафій: в Енкарнасіоні, Капітан Міранді, Альбораді, Колонії Фрам, Сан-Домінго, Уру Сапукай і Наталіо 10 (ця остання парафія була заснована в середині 1990-х років переселенцями з Фраму, які купували землю і переселялися сюди десь у 1970-х). Нова церква, збудована у Фрамі 1988 р., присвячена тисячоліттю християнства в Україні (988) і була названа на честь "Св. Богоявлення" (Водохреща Господнього).
Як пише В. Кривінський, українських переселенців-католиків "духовно наставляв базилійський отець з Аргентини" до 1948 р., коли вперше преподобний Іван Бугера прибув до Парагваю на постійне місце проживання. Нещодавно преподобний Рісінгер, німецький священик, що трохи розмовляє українською мовою, відвідав 6 парафій Української Католицької Церкви в Парагваї.
Українці належать і до інших деномінацій, наприклад, до фракції Російської Православної Церкви. Близько 1930 р. голова РПЦ за кордоном, а саме в Аргентині, архієпископ Костянтин Ізразцов заснував парафії в Енкарнасіоні та Асунсьйоні. Аусенсіо Семенюк, український емігрант з Волині, який прибув до Парагваю у 1937 р. й оселився поблизу Фраму, згадує, що російський священик преподобний Кляровський прибув до колонії проводити службу духовної літургії у слов'янській церкві, але візит преподобного Семенюка ні в якому разі не був візитом священика РПЦ Московського Патріархату. Російська Православна Церква знаходиться в провінції Ітапуа, церква святого Ніколаса - в Енкарнасіоні.
Серед емігрантів 30-х рр. були й прибічники протестантизму: баптистський вплив все більше зростає в часи прогресу. Спочатку українці, які складали більшість слов'ян у Парагваї, приєдналися до Панслов'янської Баптистської Асоціації, яка в 1947 р. стала відомою як Асоціація слов'ян - християн євангелістських та баптистських церков. Як пише Роберто Зуб Курильович, "білоруси заснували слов'янський євангелістсько-баптистський рух" , і російська та українська мова були мовами 8 церков у районі Ітапуа. У 1950 р. стався розкол, який точно віддзеркалював тогочасні події в Аргентині. В результаті українофіли, однією з фортець яких була Neuva Volyn (Нова Волинь), заснували власне об'єднання українських християн-баптистів та євангелістів у Парагваї. Церкви останніх і зараз існують в Енкарнасіоні, Фрамі, Новій Україні.
Українці також приєдналися до п'ятидесятницької церкви. "За висловом пастора Михайла Ткачука, - пише Зуб Курильович, - ця віра походить з Луцька (Волинь). У 1920-х роках вона прибула до Парагваю разом з емігрантами. Об'єднання п'ятидесятницьких церков у Республіці Парагвай було сформовано на зборах, проведених у школі Кол 7-Ф, колонія Фрам, 22 жовтня 1938 р.". Воно продовжило роботу початку XXI ст. Вже існує 9 паств: у Капітан Міранді, Альбораді, Сан-Хуані, Новій Україні, Колі 7-Ф, Фрамі, Енкарнасіоні, Альто Парані і Асунсьйоні, які мають більше 7 тисяч членів. Українська та російська мови використовуються в діяльності паств. Раніше вони використовувалися всіма групами, за винятком однієї в Кол 7-Ф, де більшість складають білоруси. Також провадиться синхронний переклад з іспанської на богослужбових зборах недільних шкіл.
Товариство "Просвіта"
Українці, незважаючи на названі асоціації, належать до товариства "Просвіта", заснованого 1937 р. Штаб-квартири більшості організацій, заснованих українцями в Парагваї, на сьогодні знаходяться в Енкарнасіоні, а декілька їх фракцій - і в інших містах. Однією з перших визначних подій для них була участь українців, одягнених у національні костюми, в параді на честь президента Хосе Фелікса Естігаріба, що відбувався в Енкарнасіоні 1940 р. Ця організація відіграла важливу роль під час проведення Тижня українського мистецтва та культури в Енкарнасіоні 1976 р., під час якого було відкрито погруддя Тарасові Шевченку. Президент Строеснер відкривав погруддя на площі Плаза де Армас у присутності гостей не лише з Парагваю, а також з українських товариств Аргентини, Бразилії, Сполучених Штатів та Канади. В цей період було відкрито нове приміщення "Просвіти" в м. Енкарнасіон. Це товариство також святкувало тисячоліття християнства в Україні у 1988 р., що включало і спорудження моноліту в Енкарнасіоні (місті, яке на той час мало 60-тисячне населення), а також Акт про незалежність України в серпні 1991 р. Численні клуби "Просвіти" у Фрамі, Кармен дель Парана, Капітан Міранді так само, як і в Енкарнасіоні, підтримують українські танцювальні ансамблі [43]. Під час візиту до Парагваю авторів у травні 1999 року, що збігалося зі святкуванням Дня Матері, перед 500 глядачами в залі товариства "Просвіта" (Енкарнасіон) виступило 75 танцюристів. Їх керівник, як нам пізніше сказали, Леонід Василюк - емігрант з України, що прибув туди 3 роки тому. Він отримує скромну платню, і товариство, яке залишається ізольованим від України і її діаспори, утримує його як педагога української культури.
Подальше життя та виживання
Як і люди з усіх країн, що селилися в Новому Світі, українці внесли багато елементів своєї культури в культуру Парагваю. Навіть сьогодні ландшафт українських поселень, принаймні на території, де проживають католики та православні, відрізняється характерною архітектурою церков. На територіях, де проживають протестанти, архітектура церков нічим особливим не відрізняється, але навіть церкви українських п'ятидесятників або баптистів мають етнічні елементи оздоблення.
Хоча багато будівель, збудованих першопереселенцями в міжвоєнний період, зараз покинуті або знаходяться в аварійному стані, все ж існує ще чимало старих, збудованих у 30-х рр., які відображають елементи українських народних традицій. Будинки 50-х рр. вже більше пристосовані до субтропічного клімату, але їх обробка все ж містить українські елементи дизайну та плану. Найважливішою подією, яка трапилася наприкінці 60-х років, була місцева електрифікація, яка продовжила процес модернізації. Настав і процес механізації, але на початку XXI ст. все ще дуже широко використовувалися в сільському господарстві коні і "carro Polaco" (двоколісна повозка), що зараз можна рідко зустріти на українських фермах в Аргентині. Це є типовим знаком українських общин у Парагваї.
Наприкінці XX ст. українська община в Парагваї вважається одним з найменших елементів першої сільськогосподарської української діаспори. І хоча вона знаходиться поблизу діаспори Місіону Аргентини та великої української общини Бразилії, здається, що вона віддалена або дуже слабо пов'язана з ними. Річка Парана і кордон - фізичний, політичний і, можливо, психологічний бар'єр, що відділяє українців Парагваю від інших діаспор.
